Барадулін Рыгор
"ПАМЯЦІ АРКАДЗЯ КУЛЯШОВА"
* * *
Я хаце абавязаны прапіскаю –
Калыскаю, падвешанай пад столь.
Я маці абавязан кожнай рыскаю,
Драўлянай лыжкаю, глінянай міскаю –
Усім, чым працы абавязан стол.
Я – матчын спеў, я – матчыны трывогі,
Я – матчын гнеў, які ўставаў на ногі,
Гнаў смерць на Захад – у нару з нары –
Трацілаваю пугай перамогі.
Дыміліся сямі франтоў дарогі
За мной, як дынамітныя шнуры.
Пазбавіўшы ад грознага відовішча
Свет, не дазволю я, каб дым і пыл
Зямлю ператварылі ў бамбасховішча,
Мільярд прапісак – у маўклівы прысак,
Мільярд калысак – у мільярд магіл.
* * *
Chacie za meldunek podziękuję,
Za powieszoną pod sufitem kołyskę,
Matce za każdą kreskę, miskę, łyżkę,
Za stół co do pracy się gotuje.
Jam matki śpiew i matki trwoga,
Jam matki gniew, co wstawał na nogi,
Gnał śmierć na Zachód – z nory do nory –
Biczem trzygłowym drogą zwycięstwa.
Dymiły frontów siedmiu drogi,
Za mną jak dynamitu sznury.
Uratowaliśmy ten świat od ponurych
Którzy zmienili go w zgliszcza i pył,
Мiliard meldunków – w popieliska,
Jyliliard kołysek – w miliardy mogił.
Tłumaczyła Mira Łuksza
БЫВАЙ
Бывай, абуджаная сэрцам, дарагая.
Чаму так горка, не магу я зразумець.
Шкада заранкі мне, што ў небе дагарае
На ўсходзе дня майго, якому ружавець.
Ці помніш першае нясмелае прызнанне?..
Над намі жаўранкам звінеў і плакаў май.
Назаўтра золкае, туманнае світанне,
Суровы позірк твой і мой нямы адчай.
Пайшла ты, любая, пад гоман жоўтых сосен,
Пайшла, маўклівая, пад хваль жытнёвых шум,
Туды, дзе гойдала зялёнае калоссе
На сцежках ростані мой адзінокі сум.
Пайшла за ціхія, далёкія прасторы
Світальнай зоркай ты, што гасне ў сіняве.
Душы пакрыўджанай гарачыя дакоры
Слязой халоднаю застылі на траве.
Пайшла, пакінуўшы мне золкі і туманны,
Палынны жаль смугой ахутаных дарог,
Каб я хвілінны боль і горыч гэтай раны
Гадамі ў сэрцы заглушыць сваім не мог.
Пайшла, ніколі ўжо не вернешся, Алеся.
Бывай, смуглявая, каханая, бывай.
Стаю на ростанях былых, а з паднябесся
Самотным жаўранкам звініць і плача май.
Бывай, абуджаная ў сэрцы, дарагая.
Твой светлы вобраз панясу я па жыцці.
На ўсходзе дня майго заранка дагарае,
Каб позна вечарам на захадзе ўзысці.
BYWAJ
Bywaj, coś sercem obudzona, droga moja.
Dlaczego gorzko mi, zrozumieć ciężko tak.
Szkoda wieczornej gwiazdy, co w niebie dogorywa
Na wschodzie dnia mojego, co różowi się jak mak.
Pamiętasz moje pierwsze słowo „kocham"?
Skowronkiem ponad nami dźwięczał maj.
Nazajutrz zimny i zamglony ranek,
Wzrok twój surowy, rozpacz moja aż po skraj.
Poszlaś, kochana, pod poszum żółtych sosen.
Poszłaś, milcząca, pod poszum zboża fal.
Tam, gdzie falował swe zielone kłosy
Na ścieżkach rozstań mój zapiekły żal.
Poszłaś w dalekie i ciche przestrzenie,
Jutrzenką jesteś dziś, co niknie w siwej mgle.
Duszy skruszonej gorące narzekania
Jak chłodna łza zastygły, nic ma mnie.
Odeszłaś, pozostały mi rosy i tumany,
Zal piołunowy smugą skrytych dróg.
Czyżbym tę gorycz i ten ból od rany
Latami w sercu swym zapomnieć mógł?
Odeszłaś, nigdy nie powrócisz już, Alesia.
Bywaj na zawsze, kochana, smagła ma.
I na rozstajach stoję byłych, a w nicbiesiech
Skowronkiem smutnym drży i płacze maj.
Bywaj, coś sercem obudzona, moja miła.
Twój jasny obraz w sercu niosę, daję cześć.
Na wschodzie dnia mojego zorza dogorywa
Aby wieczorem na zachodzie wzejść.
Tłumaczyła Mira Luksza